Історико-правовий часопис

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ (1906–1922 РР.): ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2026-05-27T18:10:05+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню трансформації земельного законодавства на українських теренах у період з 1906 року до початку 1920-х років. Автори аналізують еволюцію правових норм, починаючи від Столипінської аграрної реформи, яка мала на меті руйнування сільської общини та утвердження приватного селянського землеволодіння через систему відрубів і хуторів. У роботі детально розглянуто законотворчу діяльність урядів періоду Української революції 1917–1921 рр., зокрема Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР. Висвітлено діаметрально протилежні підходи до вирішення аграрного питання: від соціалізації та скасування приватної власності до її відновлення та спроб створення міцного середнього класу на селі. Особливу увагу приділено перехідному етапу встановлення радянської влади, що ознаменувався прийняттям Декрету про землю та першого Земельного кодексу УСРР 1922 року. Досліджено процес одержавлення земельного фонду, запровадження принципу виключної державної власності та правове регулювання соціалістичного землеустрою. З’ясовано, що цей період характеризувався високою динамікою правових змін, спробами кодифікації та поступовим обмеженням прав окремих республік на користь союзного центру. Висновки підкреслюють, що законодавство цієї доби заклало фундамент для подальшої колективізації та сформувало специфічну модель радянського земельного правопорядку, яка суттєво відрізнялася від попередніх імперських та національно-демократичних практик.

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НОВІТНІХ МЕДИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

2026-05-27T18:24:02+03:00

У сучасних умовах стрімкого розвитку біомедичних технологій право постає не лише як регулятор суспільних відносин, але й як гарантія дотримання фундаментальних прав людини. Репродуктивні технології, генна інженерія, використання штучного інтелекту у сфері охорони здоров’я – усе це створює нові виклики для правової системи, яка повинна забезпечити баланс між прогресом науки та захистом гідності, автономії та безпеки особи. Філософсько-правовий підхід у цьому контексті виступає концептуальним підґрунтям, що визначає межі допустимого втручання у природу людини, тоді як біоетика забезпечує формування системи цінностей, яка інтегрується у правове регулювання, забезпечуючи принципи справедливості, свободи, недопущення шкоди та поваги до людської гідності. Міжнародні стандарти, зокрема Універсальна декларація ЮНЕСКО про біоетику та права людини (2005), Конвенція Ради Європи про права людини і біомедицину (Ов’єдо, 1997), Декларація Гельсінкі (WMА, 2013) та Керівні принципи СІОMS (2016), закріплюють універсальні етичні та правові орієнтири, які мають бути імплементовані у національні правові системи. Водночас українське законодавство розвивається фрагментарно: існують окремі закони про трансплантацію, охорону здоров’я, репродуктивні технології, проте відсутній єдиний кодифікований акт, який би системно врегульовував питання біоетики та новітніх медичних практик. Це створює правові прогалини та ускладнює імплементацію міжнародних стандартів, що зумовлює потребу у комплексній реформі медичного права та формуванні національного біоетичного кодексу. Таким чином, дослідження спрямоване на аналіз філософсько-правових засад біоетики, вивчення міжнародних та національних нормативних актів, окреслення проблем правового регулювання новітніх медичних технологій та формулювання пропозицій щодо вдосконалення українського законодавства.

«ЕНХЕЙРИДІОН» З ПОЗИЦІЇ ФОРМАЛЬНОЇ ЛОГІКИ

2026-05-27T18:27:24+03:00

Стаття присвячена темі практичної сторони логічного мислення. Ця тема була актуальною у попередні часи, залишається та залишатиметься такою в наш й наступні періоди історії людства. Сьогодення додало темі особливої цінності у зв’язку із посиленням можливостей «штучного інтелекту», якій однозначно становить та становитиме конкуренцію свідомості людині. «Штучний інтелект», з технічної активно переходить на, так звану, гуманітарну сферу людського буття, проявив свої можливості в музичному, літературному та образотворчому мистецтві, в офісній сфері тощо [1]. «Штучний інтелект» опановує й правоохоронний та судовий простір [2]. З одного боку це викликає певне захоплення, оскільки від марудної роботи звільняються сотні фахівців, які можуть прислужитись більш важливим справам, помітно прискорюються виробничі процеси, суттєво зменшується ймовірність технічної помилковості. Проте є й протилежне, сучасні цифрові програми «штучного інтелекту» будуються на логіці оптимізації процесу, натоміть зовсім, або значною мірою не відображають моральні, емоційні, культурні й навіть мовні особливості соціальних відносин певних спільнот. Перелічене виконує функцію парадигми в свідомості, як окремих індивідів, так й певних сталих людських угрупувань, формує зміст думок та поведінку будь-якої людини. Історично, еволюційно сформовані парадигми не співпадають й певний час не співпадатимуть з недавно розробленими комп’ютерними програмами суспільного регулювання. Подібно тому, як індивід є протилежністю навіть своїй спільноті, а спільнота є протилежністю індивіду, так й будь-яка цифрова програма суспільного регулювання протистоятиме історично сформованій культурі кожного суспільного утворення. З огляду на те, що загальне завжди в підсумку долає опір одиничного, яке існує в його рамках, в міру втрати тим своєї ідентичності, неважко прийти висновку, що тотальна діджиталізація переважить традиційні методи суспільного регулювання. Загальним в даному випадку є інформаційно-комп’ютерний простір, натомість, правнича інформація – одиничним. Це станеться в міру вдосконалення відповідних комп’ютерних програм, з одного боку та розмивання старих, традиційних методів у праві – з протилежного. В рамках правової системи загалом і правоохоронної, судової зокрема неминучою є їх часткова «дегуманізація». Тобто ще більша раціоналізація й формалізація, чим й без цього вирізняється право та правове мислення серед інших галузей людської діяльності.

БОРОТЬБА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УРСР З РОЗКРАДАННЯМИ ВРОЖАЮ У СЕРЕДИНІ 1960-Х РОКІВ

2026-05-27T18:29:56+03:00

Важливим завданням, яке щорічно поставало перед правоохоронними та судово-прокурорськими органами республіки, була боротьба з розкраданнями нового врожаю. Основні напрями та результати цієї роботи доповідалися керівникові республіки П. Ю. Шелесту за підписами прокурора УРСР, міністра охорони громадського порядку УРСР, голови Верховного суду УРСР. Це свідчить про велике значення, яке надавалося даному питанню, оскільки воно було пов’язане з однією з найважливіших соцальних проблем, – забезпеченням населення продовольством. Вивчення справ та аналіз контингенту притягнутих до кримінальної відповідальності за цей злочин осіб показує, що в переважній більшості крадіжки скоювались у невеликих розмірах окремими колгоспниками і робітниками радгоспів, які під час жнив мали безпосередній доступ до продуктів врожаю. Однак подекуди допускалися групові організовані розкрадення врожаю у значних розмірах. Слідчими органами республіки за виявленими у 1965 р. фактами розкрадань врожаю було порушено 930 кримінальних справ щодо 1864 ociб. На думку керівників судово-прокурорських та правоохоронних органів республіки, однією з головних умов, яка сприяла розкраданню нового урожаю, було те, що в низці господарств республіки ще не приділялося належної уваги правильному добору осіб на матеріально-відповідальні посади, обліку сільськогосподарської продукції та оформленню документів на її транспортування. У деяких колгоспах та радгоспах зерно на полі залишалося на ніч без охорони, при відправці на токи та хлібоприймальні пункти не зважувалося або направлялося без оформлення документів, що створювало сприятливі умови для розкрадання. Отже, причини розкрадань нового врожаю вони вбачали лише в організаційних проблемах, навіть не згадуючи (фактично ігноруючи) соціальні. До них можна віднести і низький рівень життя, і недостатнє матеріальне забезпечення, і прагнення його покращити, хай навіть злочинним шляхом, низький рівень загальної культури, в тому числі і правової, зневажливе ставлення до колгоспно-радгоспної власності. Крім притягнення винних у розкраданні до кримінальної відповідальності, організовувалося проведення різних нарад з цього питання, для протидії розкраданням ширше стала залучатися громадськість, активізувалася профілактична робота.

МЕДІАЦІЯ ЯК ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ІНТЕГРАЦІЇ ВПО В ГРОМАДИ

2026-05-27T19:30:44+03:00

У статті автором висвітлено питання ролі медіації як правового механізму врегулювання соціально-правових конфліктів та забезпечення ефективної інтеграції внутрішньо переміщених осіб у приймаючі громади в умовах повномасштабної війни в Україні. Розкрито сутність медіації як альтернативного способу вирішення спорів, її історичне походження, принципи добровільності, конфіденційності, нейтральності та рівності сторін, а також сучасне нормативно-правове закріплення в Україні. Проаналізовано положення Закону України «Про медіацію», Закону України «Про соціальні послуги», практику їх застосування та виявлено нормативні колізії між чинним законодавством і державними стандартами надання соціальних послуг у сфері посередництва та медіації. Встановлено, що масове внутрішнє переміщення населення, повторні релокації, житлові труднощі, конкуренція за робочі місця, обмежений доступ до соціальних послуг, психологічна напруга, втрата соціальних зв’язків та соціальна ізоляція суттєво підвищують ризики конфліктів між ВПО, місцевими жителями та органами влади. Досліджено соціально-психологічні аспекти адаптації внутрішньо переміщених осіб, зокрема рівень адаптивності, готовність до соціальної взаємодії, прояви ностальгії, відчуження та особистісного зростання. Обґрунтовано доцільність використання традиційної, онлайн-, громадської та відновної медіації для оперативного врегулювання спорів, відновлення комунікації між сторонами та зниження рівня соціальної напруги. Доведено, що медіація сприяє формуванню довіри, розвитку соціальної згуртованості, попередженню конфліктів і підвищенню рівня правової захищеності внутрішньо переміщених осіб. На основі результатів наукових досліджень, статистичних даних, міжнародного досвіду та практичних кейсів зроблено висновок про необхідність удосконалення правового регулювання медіації, розвитку інституційної інфраструктури, підготовки спеціалізованих медіаторів, фінансової підтримки пілотних програм, інформаційних кампаній та впровадження цифрових інструментів на рівні територіальних громад.

ЛЮДИНА ЯК СУБ’ЄКТ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2026-05-27T19:34:02+03:00

Наукова стаття присвячена теоретико-правовим аспектам статусу людини як суб’єкта екологічної безпеки. У результаті проведеного дослідження були наступні висновки. Уточнено визначення суб’єкта екологічної безпеки як індивідуалізованого учасника правових відносин (наприклад, людина, суспільство, держава або біосфера), який наділений екологічною правосуб’єктністю та здатністю виступати носієм життєво важливих інтересів щодо безпечного стану довкілля та який проявляє вольову активність для захисту цих інтересів від екологічних загроз. Додатково обґрунтовано, що для людини як суб’єкта екологічної безпеки характерні такі ознаки: є носієм суб’єктивних екологічних прав та юридичних екологічних обов’язків, що формують його правовий статус; рушійною силою його діяльності є наявність власного інтересу, що реалізується через прагнення до задоволення об’єктивної потреби в безпечному середовищі, що є мотивом до дій; визначається через категорію «стан захищеності» його інтересів, на відміну від суб’єктів забезпечення екологічної безпеки, які визначаються через категорію «діяльність», «компетенція». Виділені критерії розмежування між суб’єктами екологічної безпеки та суб’єктами забезпечення екологічної безпеки, зокрема: 1) за масштабом: коло суб’єктів екологічної безпеки є ширшим, оскільки воно включає «масштабні» категорії, такі як суспільство та біосфера, які розглядаються як об’єкти захисту та учасники глобального стану безпеки. Суб’єкти забезпечення екологічної безпеки ж мають більш конкретизований перелік учасників; 2) за функціональною роллю: суб’єкти екологічної безпеки пов’язані з категорією «стан» – це ті, чиї життєво важливі інтереси перебувають під захистом (людина, довкілля); суб’єкти забезпечення екологічної безпеки пов’язані з категорією «процес» – це учасники, які здійснюють конкретну діяльність, спрямовану на мінімізацію загроз, формування гарантій та створення умов для безпечного розвитку (наприклад, органи державної влади, органи місцевого самоврядування); 3) за рівнем управління: суб’єкти забезпечення екологічної безпеки часто ототожнюються з управлінським рівнем, тоді як суб’єктом екологічної безпеки може бути будь-який індивід у контексті його права на безпечне довкілля.

ГАРМОНІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМИ СТАНДАРТАМИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ

2026-05-27T19:06:53+03:00

Забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері боротьби з тероризмом шляхом розроблення та впровадження комплексу заходів спрямованих на виявлення, а також усунення умов і причин, що можуть призвести до проявів тероризму є важливим аспектом у протидії тероризму. Одним із основних заходів є створення чіткого й ефективного антитерористичного законодавства, насамперед його кримінально-правової частини, оскільки в останніх прийнятих міжнародних конвенціях, присвячених питанням протидії тероризму, простежується тенденція до розширення кримінально-правового захисту від терористичних діянь. Протидія тероризму є складним завданням, що передбачає систему заходів ідеологічного, політичного, економічного та правового характеру. Забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері боротьби з тероризмом шляхом розроблення та впровадження комплексу заходів спрямованих на виявлення, а також усунення умов і причин, що можуть призвести до проявів тероризму є важливим аспектом у протидії тероризму. Одним із основних заходів є створення чіткого й ефективного антитерористичного законодавства, насамперед його кримінально-правової частини, оскільки в останніх прийнятих міжнародних конвенціях, присвячених питанням протидії тероризму, простежується тенденція до розширення кримінально-правового захисту від терористичних діянь. Під впливом євроінтеграційних процесів чинне законодавство в частині кримінально-правової охорони громадської безпеки від терористичної діяльності зазнало певних змін. Однак, наповнення кримінального закону новими нормами в процесі гармонізації кримінального законодавства України з міжнародними та європейськими стандартами у сфері протидії тероризму, на нашу думку, є лише прагненням законодавця продемонструвати ефективну протидію нововстановленим суспільно небезпечним проявам. Бездумне та хаотичне закріплення у КК України норм, що передбачають відповідальність за здійснення терористичної діяльності створює видимість гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими стандартами у сфері боротьби з тероризмом, а разом з тим ускладнює процес правозастосування. Зайва криміналізація кримінально правових норм щодо запобігання тероризму відбулася у складній обстановці та непростий період для держави, не допомагає вирішити дану проблему, оскільки «сплячі норми» законодавчих спроб не запропонували оптимальну модель кримінально правового регулювання протидії тероризму.

ВПЛИВ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ТАКТИКО-ВОГНЕВОЇ ПІДГОТОВКИ ПРАВООХОРОНЦІВ

2026-05-27T19:10:50+03:00

У статті авторами висвітлено підхід до підвищення результативності тактико-вогневої підготовки правоохоронців на основі системного врахування психофізіологічних характеристик. У роботі авторами зосереджено увагу на пошуку організаційних рішень, які дозволяють поєднати функціональну діагностику, контроль поведінки в умовах стресу та адресну корекцію навчального процесу. Методологію дослідження авторами обґрунтовано як поєднання порівняльного аналізу, експериментального моделювання та прикладного проєктування тренувальних процедур. У дослідженні авторами використано оцінювання частоти серцевих скорочень, швидкості сенсомоторної реакції, сили хвата, стійкості уваги, темпу відновлення після навантаження та точності стрільби. Авторами здійснено порівняння результатів виконання вправ у звичайному режимі та в середовищі зі штучно створеним стресовим впливом, який включав шум, часові обмеження, фізичне виснаження та раптову зміну сценарію дій. На основі отриманих даних авторами сформовано рівневі групи готовності та запропоновано корекційні модулі для різних типів функціонального стану. За результатами дослідження авторами встановлено, що найстабільніші показники демонструють працівники зі збалансованим психоемоційним тлом, швидкою реакцією та достатнім відновлювальним ресурсом. Також авторами виявлено, що учасники з високою тривожністю, уповільненим переключенням уваги та нестійкою моторикою частіше втрачали точність і припускалися тактичних помилок. Авторами запропоновано систему персоналізованої корекції, яка охоплює дихальні протоколи, сенсомоторні вправи, біофідбек-контроль та сценарне тренування, і доведено, що її застосування забезпечує покращення результатів після повторного циклу підготовки. Практичну цінність роботи авторами визначено у можливості використання розробленої моделі у навчальних центрах МВС, поліції та спеціальних підрозділах для точнішого розподілу навантаження, раннього виявлення станів ризику та підвищення надійності дій зі зброєю. У дослідженні авторами показано, що психофізіологічна діагностика, стресове тестування та персоналізована система корекції можуть бути об’єднані в єдиний прикладний цикл професійної підготовки.Ключові слова: психофізіологічні показники, тактико-вогнева підготовка, правоохоронці, стресостійкість, стрілецька ефективність, професійна адаптація.

МЕТА ТА МОТИВ ЯК ОЗНАКИ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

2026-05-27T19:14:26+03:00

У статті здійснено комплексний науково-теоретичний аналіз мети та мотиву як важливих ознак суб’єктивної сторони кримінальних правопорушень проти довкілля. Обґрунтовано, що зазначені категорії відіграють ключову роль у розкритті внутрішньої сутності кримінально протиправної поведінки, оскільки відображають психічні процеси, що передують прийняттю рішення про вчинення правопорушення, а також визначають спрямованість діяльності суб’єкта. Досліджено співвідношення понять «мотив» і «мета», встановлено їх взаємозв’язок та функціональне значення у структурі суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Визначено, що для кримінальних правопорушень проти довкілля характерним є домінування корисливих мотивів, пов’язаних із прагненням до отримання економічної вигоди, незаконного використання природних ресурсів, мінімізації витрат на дотримання екологічних стандартів та ухилення від екологічних обмежень. Водночас доведено, що мотиваційна сфера таких правопорушень є складною та багаторівневою, оскільки поряд із корисливими спонуканнями можуть проявлятися службові, організаційні, психологічні та соціальні чинники, включаючи правовий нігілізм, низький рівень екологічної культури та недосконалість системи державного контролю. З’ясовано, що мета кримінальних правопорушень проти довкілля здебільшого конкретизує мотив і виражається у досягненні матеріального результату або уникненні витрат, однак у певних випадках може бути пов’язана із забезпеченням функціонування суб’єктів господарювання в умовах кризових явищ, зокрема під час воєнного стану. Акцентовано, що правильне встановлення мети та мотиву має важливе значення для кримінально-правової кваліфікації діяння, індивідуалізації покарання та розроблення ефективних кримінологічних заходів запобігання. Зроблено висновок, що дослідження мотиваційно-цільових характеристик екологічних правопорушень дозволяє глибше зрозуміти їх детермінанти, виявити типові моделі поведінки правопорушників і сформувати комплексні заходи протидії таким проявам у сучасних умовах розвитку суспільства.

НЕДОПУСТИМІСТЬ ПОКАЗАНЬ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2026-05-27T19:17:04+03:00

Доказування як осердя кримінального процесу має відбуватися у точній відповідності із визначеним порядком збирання, перевірки та оцінки доказів, їх джерел. Адже доказом є інформація, отримана у порядку, встановленому КПК України. Також законодавцем передбачено низку гарантій охорони та захисту прав учасників провадження від порушення, у тому числі і недопущення використання як доказів інформації, здобутої без дотримання цих прав та свобод. Зміст кримінального процесуального поняття «недопустимість» законодавцем не роз’яснений. Проте очевидно, що він протиставлений змісту поняття «допустимість доказів». Узагальнивши ст. ст. 86-87 КПК, можна визначити, що будь-який доказ визнається допустимим за одночасного дотримання двох загальних умов: 1) позитивної – він отриманий із дотриманням законного порядку; 2) негативної – доказ сформовано без істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією, Законами та ратифікованими міжнародними договорами України. Відтак, порушення хоча б однієї з цих умов спричиняє недопустимість доказу у кримінальному провадженні. Правове значення встановлення недопустимості доказу можна розглядати як кримінальну процесуальну санкцію для учасників кримінального провадження, оскільки здобута із порушенням законодавства та прав людини інформація не може бути використана у інтересах певної сторони як доказ при прийнятті процесуальних рішень. Також встановлення недопустимості доказу створює підставу для притягнення посадової чи іншої особи, визнаної винною, до юридичної відповідальності за протиправні дії. Безпосереднім предметом дослідження у межах цієї публікації виступив комплекс умов, які впливають на визнання показань осіб допустимим джерелом доказів, а також порушення законного порядку та прав людини при проведенні допитів, які обумовлюють недопустимість показань осіб, відповідно до міжнародного права, чинного КПК та судової практики. Виявлено прогалини, колізії у правовому регулюванні визнання доказів недопустимими, а також щодо проведення і фіксування допитів у кримінальному провадженні, сформульовані обґрунтовані пропозиції по їх подоланню, а також рекомендації суб’єктам правозастосування.

СПЕЦІАЛЬНО-КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

2026-05-27T19:20:33+03:00

У статті здійснено комплексний науковий аналіз спеціально-кримінологічних заходів запобігання кримінальним правопорушенням у сфері діяльності небанківських фінансових установ України в умовах трансформації фінансового сектору та воєнного стану. Обґрунтовано, що небанківські фінансові установи, зокрема кредитні спілки, фінансові компанії та ломбарди, виконують важливу соціально-економічну функцію, забезпечуючи доступ населення до фінансових послуг, однак водночас характеризуються підвищеним рівнем криміногенності. Це зумовлено особливостями їх організаційно-правової природи, обмеженістю фінансових ресурсів, локальним характером діяльності, високим рівнем довіри між учасниками та недостатньо ефективними системами внутрішнього контролю. Встановлено, що у структурі кримінальних правопорушень у цій сфері переважають шахрайство, привласнення та розтрата майна, зловживання службовим становищем, інсайдерське кредитування, а також легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом. Особливу небезпеку становлять схеми використання небанківських фінансових установ як інструменту прикриття незаконної фінансової діяльності, включаючи діяльність фіктивних підприємств і «конвертаційних центрів». Доведено, що ефективне запобігання таким правопорушенням потребує впровадження системи спеціально-кримінологічних заходів, спрямованих на безпосереднє усунення причин і умов злочинності. До них віднесено удосконалення фінансового моніторингу, розвиток ризик-орієнтованого нагляду з боку регулятора, впровадження внутрішніх систем комплаєнсу та контролю, підвищення рівня інформаційно-аналітичного забезпечення, цифровізацію процесів виявлення підозрілих операцій, а також посилення міжвідомчої взаємодії. Обґрунтовано, що результативність спеціально-кримінологічних заходів визначається їх системністю, комплексністю та здатністю адаптуватися до сучасних викликів, зокрема пов’язаних із воєнним станом. Запропоновано напрями вдосконалення кримінологічної політики у сфері діяльності небанківських фінансових установ, спрямовані на підвищення рівня фінансової безпеки держави, мінімізацію криміногенних ризиків та зміцнення довіри до фінансового сектору.

РОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТ. 139 КК УКРАЇНИ ТА СТ. 140 КК УКРАЇНИ

2026-05-27T19:27:30+03:00

Статтю присвячено проблемі розмежування складів ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України) та неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України). Встановлено, що склади цих кримінальних правопорушень є суміжними, так як мають декілька спільних (таких, що збігаються) за змістом ознак. Це ознаки які, стосуються безпосереднього об’єкта (здоров’я особи) та суб’єкта (медичний працівник) обох кримінальних правопорушень. У процесі аналізу норм, визначено низку ознак, за якими слід розмежовувати аналізовані кримінальні правопорушення. До таких ознак слід віднести суспільно небезпечне діяння. За ст. 139 КК України воно полягає у бездіяльності медичного працівника, а саме у ненаданні медичної допомоги хворому. Натомість суспільно небезпечне діяння за ст. 140 КК України полягає не лише у бездіяльності (невиконанні професійних обов’язків), а й у діях (неналежне виконання професійних обов’язків). Окрім того, у ст. 139 КК України йдеться про ненадання медичної допомоги, а у ст. 140 КК України – про невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків. З’ясовано, що розмежувальною ознакою є суспільно небезпечні наслідки кримінальних правопорушень, а саме їх наявність у якості обов’язкової ознаки складу за ст. 140 КК України (тяжкі наслідки для хворого) та їх відсутність за ч. 1 ст. 139 КК України. Однією із розмежувальних ознак аналізованих складів кримінальних правопорушень є потерпілий. Потерпілим за ст. 139 КК України є лише та особа, яка перебуває у небезпечному для життя стані і у зв’язку з цим потребує медичної допомоги, тоді як потерпілим за ст. 140 КК України є «хворий», тобто будь-яка особа, яка потребує планової або негайної медичної допомоги. Розмежувальними ознаками аналізованих складів кримінальних правопорушень є вина та частково суб’єкт. За ч. 1 ст. 139 КК України вина характеризується прямим умислом, а за ч. 2 ст. 139 КК України необережною формою вини. За ст. 140 КК України суб’єктивна сторона визначається психічним ставленням до суспільно небезпечних наслідків і характеризується необережністю. За ст. 139 КК України суб’єктом є медичний працівник, а за ст. 140 КК України є як медичний, так і фармацевтичний працівник.

ТВАРИНИ ЯК ОСОБЛИВИЙ ОБ’ЄКТ АГРАРНИХ, ЕКОЛОГІЧНИХ ТА ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

2026-05-27T18:41:13+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз правового статусу тварин як особливого об’єкта аграрних, цивільних та екологічних правовідносин в Україні. Актуальність дослідження зумовлена подвійною природою тварин, які поєднують ознаки майна та живих істот, що потребує узгодженого правового регулювання в різних галузях права. Метою роботи є визначення специфіки правового режиму тварин залежно від їх функціонального призначення – як засобу виробництва, об’єкта права власності чи елемента навколишнього природного середовища. У межах аграрного права тварини розглядаються як основний біологічний актив сільськогосподарського виробництва. Проаналізовано особливості правового регулювання різних підгалузей тваринництва, зокрема племінної справи, бджільництва та аквакультури, а також визначено основні вимоги до утримання, використання та захисту тварин. Встановлено, що правовий режим у цій сфері поєднує економічні інтереси з принципами гуманного поводження. У цивільному праві тварини визнаються особливим об’єктом, на який поширюється правовий режим речі, що дозволяє їх участь у цивільному обороті. Водночас підкреслено обмеженість такого підходу через біологічну природу тварин, що зумовлює встановлення додаткових гарантій їх захисту та обмежень права власності. Екологічне право розглядає тварин як складову тваринного світу та елемент екосистеми, що потребує охорони і збереження. Особлива увага приділяється дикій фауні як об’єкту правового захисту, а також проблемам відтворення та збереження біорізноманіття. У результаті дослідження наведено основні ознаки тварин як об’єктів аграрно-правових, екологічно-правових та цивільно-правових відносин, а також обґрунтовано, що правовий статус тварин має комплексний і міжгалузевий характер, а його ефективність залежить від узгодженості норм різних галузей права та дотримання принципів гуманності.

ДЕРЖАВНІ БУДІВЕЛЬНІ НОРМИ ЯК ОХОРОННИЙ ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН ЩОДО НЕРУХОМОГО МАЙНА

2026-05-27T18:44:40+03:00

Стаття присвячена розгляду особливостей охоронних властивостей державних будівельних норм стосовно прав та законних інтересів учасників майнових цивільних правовідносин, що складаються з приводу споруджуваної нерухомості, завершених будівництвом об’єктів нерухомого майна, а також нерухомих речей, що потрапляють у поле можливого негативного впливу об’єкта будівництва у ході спорудження такого об’єкта або у процесі його експлуатації. Автор визначає характер державних будівельних норм як засобів правового регулювання суспільних відносин у сфері будівництва. Констатується, що державні будівельні норми значною мірою визначають рівень забезпечення правової охорони здоров’я та життя фізичних осіб, які споруджують та експлуатують (використовують) споруджені об’єкти нерухомого майна, а також майнових прав фізичних та (або) юридичних осіб на споруджувані та споруджені об’єкти нерухомості, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані у полі можливого негативного впливу відповідних споруджуваних або споруджених об’єктів. При цьому визнається, що в якості основної детермінанти охоронної спрямованості державних будівельних норм виступає необхідність охорони життя та здоров’я відповідних фізичних осіб. Встановлюється, що значний обсяг державних будівельних норм орієнтований на збереження цілісності об’єкта будівництва після його спорудження, що забезпечується дотриманням вимог до конструктивних елементів споруджуваного об’єкта, а також правил його розташування відносно інших об’єктів у ході забудови території населеного пункту. Крім того, частина державних будівельних норм спрямовується на охорону прав та інтересів власників та користувачів існуючих об’єктів нерухомого майна, що розташовані поруч зі споруджуваною нерухомістю. Йдеться як у цілому про збереження нерухомих речей (охорона права власності), що досягається, зокрема дотриманням при спорудженні нових об’єктів протипожежних відстаней відносно існуючої нерухомості, так і про створення умов для належної експлуатації нерухомих речей, що досягається, зокрема шляхом дотримання вимог щодо захисту фізичних осіб від негативного впливу шуму та вібрацій (охорона права користування). Визначається специфіка охоронного впливу державних будівельних норм на цивільні відносини, яка полягає у актуальній превентивності і водночас перспективній пролонгованості, що отримує відображення у забезпеченні охоронного впливу відповідних засобів як на стадії будівництва об’єкта нерухомого майна, так і його експлуатації.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНОСТІ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ У РАЗІ ЗВІЛЬНЕННЯ ЗА ПРОТИПРАВНІ ПРОСТУПКИ

2026-05-27T18:48:02+03:00

Стаття присвячена з’ясуванню правової природи розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з підстав вчинення працівниками протиправних діянь. На підставі аналізу норм Кодексу законів про працю України та судової практики їх застосування зроблено висновок, що підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця поділяються на звільнення за дисциплінарні проступки та інші вчинені працівником протиправні дії. Підставою такого поділу є час вчинення протиправних дій (під час виконання трудових обов’язків або в інший час) і місце (на робочому місці чи поза його межами). Встановлено, що розмежування протиправних дій як підстав припинення трудових відносин на дисциплінарні проступки та інші правопорушення немає у спеціальному законодавстві, зокрема у законах України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів». Більше того, такі ж самі дії (наприклад, порушення етичних, моральних норм) у зазначених законах віднесено до дисциплінарних проступків, а в Кодексі законів про працю України – ні. Обґрунтовано, що звільнення працівника з роботи за вчинення протиправних дій (які визнані чи невизнані законодавством дисциплінарними проступками) є юридичною відповідальністю, яка застосовується роботодавцем. Відмінності у строках та порядку звільнення за дисциплінарні проступки та інші протиправні дії, ставлять у нерівне правове становище працівників, які звільняються за різними підставами. Зважаючи на особливості правового регулювання звільнення працівників за дисциплінарні проступки та з метою забезпечення рівності у правах і недопущення дискримінації працівників обґрунтовується необхідність встановити єдині вимоги та гарантії для всіх працівників, розірвання трудового договору з якими здійснюється на підставі вчинення протиправних діянь, незалежно від того, вчинені вони під час виконання роботи чи поза її межами, на робочому місці чи в побуті, пов’язані такі дії з роботою чи ні. Такі норми забезпечать рівність та недопустимість дискримінації особи, які є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства.

КОНФЛІКТИ ВПО У ГРОМАДАХ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ

2026-05-27T18:33:14+03:00

У статті досліджено конфлікти, що виникають у процесі інтеграції внутрішньо переміщених осіб у приймаючі територіальні громади України в умовах тривалої збройної агресії та масштабного внутрішнього переміщення населення. Актуальність теми зумовлена тим, що внутрішнє переміщення вже не може розглядатися лише як гуманітарна або соціальна проблема: воно безпосередньо впливає на правову політику держави, повноваження органів місцевого самоврядування, доступ до житла, праці, соціальних і адміністративних послуг, а також на рівень соціальної згуртованості громад. Метою статті є з’ясування природи конфліктів за участю ВПО, визначення їх основних причин та обґрунтування правових механізмів їх попередження і врегулювання. У роботі використано формально-юридичний, системний, порівняльно-правовий, аналітичний та міждисциплінарний методи дослідження. Проаналізовано чинне законодавство України про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, Закон України «Про медіацію», наукові праці українських дослідників, статистичні матеріали та окремі міжнародні підходи до локального врегулювання конфліктів. Обґрунтовано, що конфлікти у приймаючих громадах мають багатофакторний характер: вони пов’язані з конкуренцією за ресурси, житловими й трудовими проблемами, нерівномірним доступом до соціальної підтримки, недостатньою комунікацією між ВПО та місцевими жителями, а також із психологічними наслідками вимушеного переміщення. Окрему увагу приділено ролі територіальної громади як первинного середовища інтеграції, де формуються практики співіснування, соціальної довіри та локальної стабільності. Доведено, що ефективна інтеграція ВПО потребує комплексного поєднання правових, соціальних, психологічних і комунікаційних інструментів. Особливе значення у цьому контексті має медіація, зокрема громадська, інсайдерська та судова, яка здатна не лише врегульовувати окремі спори, а й відновлювати комунікацію та довіру між учасниками конфлікту. Зроблено висновок, що медіація має розглядатися як перспективний елемент правової політики інтеграції ВПО у територіальні громади України.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПИ І ПОРЯДКУ ОСКАРЖЕННЯ ПРИЙНЯТИХ НИМИ РІШЕНЬ

2026-05-27T18:37:25+03:00

У статті здійснено комплексний порівняльно-правовий аналіз правового регулювання діяльності контролюючих органів в Україні та країнах Європи, а також порядку оскарження прийнятих ними рішень. Розкрито правову природу контролюючих органів як суб’єктів владних повноважень, проаналізовано особливості реалізації ними дискреційних повноважень та визначено ключові відмінності між національною та європейськими моделями контролю. Окрему увагу приділено адміністративним і судовим механізмам оскарження рішень контролюючих органів, ролі практики Європейського суду з прав людини та спеціалізованих апеляційних інституцій у країнах ЄС. Європейські моделі характеризуються чіткою процесуальною регламентацією, обмеженням дискреції принципом пропорційності та наявністю ефективних механізмів адміністративного й судового оскарження. На підставі проведеного аналізу сформульовано висновки щодо напрямів удосконалення правового регулювання діяльності контролюючих органів в Україні з урахуванням європейських стандартів належного врядування та ефективного захисту прав приватних осіб. Правове регулювання діяльності контролюючих органів в Україні потребує уніфікації та переходу від каральної до сервісно-орієнтованої моделі, що відповідає стандартам ЄС. Система оскарження рішень контролюючих органів у країнах Європи переважно базується на принципі обов’язкового досудового (адміністративного) оскарження, що виконує функцію фільтру для судової системи. В Україні доцільно розглянути впровадження обов’язкової адміністративної процедури для окремих категорій спорів. Для підвищення ефективності розгляду скарг варто розглянути питання імплементації європейського досвіду створення квазісудових органів (комісій, трибуналів) або інституту обов’язкової медіації (як у Франції), що дозволить забезпечити незалежність розгляду та розвантажити адміністративні суди. Судовий контроль за рішеннями контролюючих органів має враховувати баланс між перевіркою законності та втручанням у дискреційні повноваження органу.